Здається, щось в мені обірвалося у цьому будинку. Чи той музей, чи та тітонька-екскурсовод, що балакала зі мною білоруською (вперше і востаннє за три дні мого перебування у цьому місті я чув білоруську від живої людини), чи то доля Богдановича, так тісно переплетена з Україною. Він похований у Ялті і дві білоруські общини б’ються за право опоряджувати його могилу – зелено-червона і біла з червоною смужкою… Коли він помер, йому не було й тридцяти, але сама лише його „Пагоня” змусила боятися поетової тіні й радянську і лукашенківську владу. Один лише вірш (а крім нього була ціла книга – Вянок, єдина прижиттєва) запав у серця білорусів. „Коли Білорусь нарешті стане справді вільною, то ми би хотіли, щоб цей вірш став нашим національним гімном,” – сказала мені екскурсовод. Яким дивом, якими незнаними шляхами цей заборонюваний десятиліттями вірш (раніше офіційно, тепер – неофіційно) увійшов у її душу? Яким дивом пустив там паростки і живе й донині, даючи надію на справді вільну країну? Не знаю… Слухаючи розповідь про Богдановича, чомусь згадав нашого Антонича. Той теж помер рано і теж був новатором своєї літератури. І коли комусь здасться, що поезія Богдановича проста і надто народницька, нехай замислиться, до якого ж стану було доведено білоруську національну літературу, коли Богданович, принісши у неї сонет і строгу форму, переклавши „Айстри” Олександра Олеся, наважившись брати до своїх віршів епіграфи з Гайне, став справжнім пророком на землі для свого народу.
